Володимир Поцелуєв: Троє лікарів лікарні Святого Пантелеймона отримали відзнаки Верховної Ради
У Сумах сім’ям загиблих унаслідок російських авіаударів виділили 9 мільйонів гривень – Геннадій Дем’яненко
Пансіонат для людей похилого віку в Івано-Франківську — турбота, комфорт і гідна старість
Олександр Качура звернувся до Кабміну із вимогою виділити кошти на встановлення вибитих внаслідок російських ударів по Сумам вікон
Фракція ВО «Батьківщина» ініціює проведення термінового засіданння сесії обласної ради
«Замість занепокоєння — дайте ППО!» — Олександр Качура жорстко звернувся до партнерів після теракту в Сумах
У Сумах колосальні людські втрати приніс касетний «Іскандер» – Геннадій Демʼяненко
Як забезпечити якісний догляд за лежачим хворим: домашні умови чи спеціалізований пансіонат
Стало відомо, наскільки далеко від фронту пішов служити ексмер Лисенко
Геннадій Дем’яненко: У Сумах кожен восьмий мешканець – переселенець
Володимир Поцелуєв: Безкоштовна консультація провідного кардіохірурга України — другий шанс для пацієнтів Сумщини
Как организовать перевозку инвалида из Украины за границу: безопасные решения
Частные дома престарелых – стоит ли доверить уход за пожилым родственником с деменцией профессионалам?
Суми готові до різного розвитку безпекової ситуації – перший заступник начальника СМВА Геннадій Демʼяненко
Сумський чиновник, маючи російський паспорт, намагається поновитися на керівній посаді
Причины повышенной сонливости у пожилых людей: когда стоит беспокоиться?
Володимир Поцелуєв: Коли довіряють справам — тоді народжується справжнє міжнародне партнерство
Уход за людьми с деменцией — ухаживать самому или обратиться в пансионат?
У Сумах будується модульне містечко для переселенців – Геннадій Дем’яненко

Подружжя із Глухівщини відсвяткувало діамантове весілля
Чи є у щасливого шлюбу секрети? Напередодні Дня закоханих, який відзначають 14 лютого, журналісти побували в гостях у родини Єременків з Некрасового, що на Глухівщині. Подружжя, якому на двох більше 170 років, 11 лютого якраз святкуватиме 61 рік спільного життя.
Цей час пролетів, як один день, говорить господиня будинку, 90-річна пані Марія. На порозі зустрічає парочка рудих котів. Господарі якраз поралися на кухні, відганяли бешкетників від стола. Пан Микола гостинно прочиняє двері просторого будинку і показує хороми. Розповідає, хто на світлинах, що рядочком охайно висять на стіні, серед них і вирізка з минулорічної газети – вітання з весільним ювілеєм від рідних. У пари два сини та донька від першого шлюбу пані Марії, онуки та правнук.
— Думали хтось із дітей жити тут буде, вистроїли хату велику, а вони виросли і пороз’їжджалися, сидимо тепер удвох. Дочка, правда, часто навідує, і привезе що треба, і по господарству допоможе. А онук із сім’єю з міста приїхав, викопав картоплю – і у погріб. Говорить: відпочивайте, ви і так за весь вік наробилися, досить уже, — ділиться господиня.
Сусідка Галина говорить, що дід Микола ще і їсти зварить, а борщ, правда, тільки разом готують, вони все життя удвох і працюють, і відпочивають. Позаминулого року подружжя ще й город потихеньку викопало. Баба Маруся виходила на палицях і картоплю полола.
У будинку стареньких вже кілька років цивілізація: є і туалет, і душова кабінка, і пральна машинка-автомат. Тож домашні клопоти частково бере на себе техніка. Узимку в основному в хаті товчуться, продукти і новини приносить соцпрацівниця. Та й подароване зятем радіо не дає подружжю сумувати. Пані Марія хвалиться, що влітку біля їхнього двору у бесідці збираються сусіди, спілкуються, грають у карти. Каже, спасибі, що приходять, провідують, не дають нудьгувати і допомагають.
До того, як пара стала жити разом, на долю тоді ще юної Марусі випали тяжкі випробування. Післявоєнні роки, важка праця в колгоспі з 14 років за пів кіло зерна. «І на биках пахала, зранку і до вечора, аж поки не стемніє, і косила, і телят годувала, і дояркою була,і свинаркою – все життя на важких роботах. От тепер і ноги страшенно болять. На палках соваюсь».
У дев’ятнадцять перший раз вийшла заміж, двоє дітей народилося, хлопчик не прожив і пів року, а через три – чоловік помер. Жила якийсь час зі свекрами. Сім’я була велика, і, щоб вижити, наважилася відділитися від чоловікової родини. На хату склалися разом: 100 рублів свекруха дала, стільки ж у конторі виділили, а ще сто виручила з продажу колгоспних конопель. Хатка маленька була, у сінях, у закутку, порося тримали, торф з 10-річною донькою добували. Як нелегко було одній з дитиною, проте заміж вдруге не збиралася. Але сталося не як гадалося.
Поїхали якось з подругою у Дунаєць на стрижки до її сестри, там і зустрілися вперше з Миколою. Він три роки не був у рідному селі (служив в армії) і зайшов до родичів у гості. «Як у кіно: побачив – і влюбився з першого погляду. Невдовзі зі своїми братами прийшов зі Слобідки у Некрасове сватати Марусю, а вона ну ніяк не соглашалась», — згадує чоловік.
— Ми якраз з дівчатами на провідини (за давнім звичаєм після весілля на ранок молодим снідання носили – ред.)збиралися, а тут забігає моя подруга Кубанка і каже, що мене сватати прийшли. Дома у нас ждуть. А я питаю, який ще там дурак приперся? Не треба мені замуж. Хочуть, хай ждуть, поки не вернуся з провідин, — пригадує жінка.
Тож тоді сказала, аби прийшов через три дні, щоб у неї був час подумати, адже боялася, що у неї дитина, чи не буде ображати. Ще й молодший на 7 років.
– Прийшов, а вона каже, через день прийди. Ну, думаю, якщо і на цей раз випровадить, ноги моєї в її хаті не буде, поїду кудись далеко. Але з тих пір залишився, так і прожили все життя, – емоційно промовив дід Микола.
Срібне весілля відгриміли з розмахом. Якраз тоді проводжали Марію на заслужений відпочинок. Гуляла вся сандружина і народний ансамбль «Червона калина», учасницею якого була пані Марія, і родичі, і сусіди. Усі чотири великі кімнати були зайняті.
А минулого року привітали з діамантовим весіллям та нагородили подружжя довгожителів у сільському будинку культури на День села. Ювілей святкували скромно, по-домашньому.
На питання, чи є якесь правило у стосунках пари, дружина бере слово: «Було, лаю його, кричу, а він мовчить, слухає і мовчить. Мабуть, тому і не доходило до великих конфліктів. В основному за п’янку ганяла. У молодості бувало. Він скотарем працював 24 роки. На роботі компанія, самі розумієте. А у старості став мене жаліти, в усьому допомагає, береже». Микола похапцем несе з сусідньої кімнати сучасний тонометр. Демонструє. Каже: «Я як врач, тиск їй міряю, щоб знати, яку пігулку дати». А Марія Йосипівна з іронією коментує: «Він боїться без мене остаться. Разом не так страшно доживати, хоч і дочка каже, що буде доглядати, якщо хтось із нас залишиться сам».
Наталія Легач, «Неделя»