Як економістка із Землянки захопилася художньою фотографією

Те, що на Глухівщині живе фотолюбителька, журналісти «НЕДЕЛИ» дізналися під час відвідування виставки в міському краєзнавчому музеї, про яку вже писала газета. Роботи 36-річної Ганни ЛАПТУН, мами 3-х дітей, не могли не привернути до себе уваги своєю натуралістичністю, сюжетністю та динамічністю. Задумливий їжачок, що причаївся у траві, напиндючений горобець під листочком, сільські трудівники, дитяча безпосередність і море місцевих пейзажів – все це надихає жительку с. Землянка на створення художніх фото. І хоча професія у Ганни (закінчила економічний факультет) – далеко не творча, проте вона з дитинства захоплювалась мистецтвом. При розмові згадала, як заради нього навіть тишком-нишком без дозволу брала у старших братів «знаряддя праці» («Зеніт», «Фед») та уявляла себе професійним фотографом. А одного разу в Сумах у неї украли пристрій, пам’ятає, як сильно тоді засмутилася. І брати купили їй новенький, професійний.

Хист і здібності до фотографування помітила викладачка сумського університету. І якби в ті часи були цифрові фотоапарати, вона б навіть не відразу повірила, що існує насправді така червона галявина, повністю вкрита лісовою суницею (зображена на світлині). Відзначила, що фото Ганни не схожі на кадри інших студентів. Знаючи про хобі дівчини, її почали запрошувати на весілля та різні культурні заходи, фотосесії. Спочатку Аня вагалася, але після вдалих спроб продовжила справу, за яку їй платили. Також брала участь у конкурсах, наприклад у Шостці, де її робота здобула І місце. «Роблю портрети. Люблю спостерігати за емоціями моделей, коли вони отримують свої фото: цієї миті розумієш, що провів час із людиною не дарма», — зазначає Ганна.

Найголовніше – не пропустити хороший кадр. Для цього потрібен швидкий доступ до камери, кмітливість. Найгірше – це зрозуміти, що не встиг зловити момент, говорить авторка та зазначає, що сама не випускає жодної можливості. Так, одного разу брат Сергій порався на пасіці, і його обличчя обсіли бджоли. Аня побачила це і попросила його ще трохи протриматися, поки зганяє за фотіком. Кадр вийшов гарний. Було страшно, але в результаті ніхто не постраждав. Брати запевнили, що бджоли відчувають емоції людей, тому ліпше не боятися.

— Ми народжуємося з бажанням створювати та розглядати зображення. Через фотографію можемо зафіксувати ті моменти та події, з яких складається наше життя, а також можемо передати те, що не висловити. У нашій свідомості старі спогади постійно змінюються новими, проте фотографії та близькі люди, яких уже немає, залишаються з нами. Світлина до світлини – і так створюється альбом нашого життя. Фотографія – це засіб розповісти, хто ми та що відчуваємо. Фотограф – у кожному з нас, — розповіла жінка.

Ганна зі старовинного козацького роду, знає про своїх предків аж до 10 коліна, це приблизно 600 чоловік. Всі вони дуже любили свою малу батьківщину, передавали історію роду з покоління в покоління. Дідусь Ганни воював у Другій світовій, дійшов до Латвії. І онукам своїм завжди говорив, що природи кращої їхньої Землянки – ніде не бачив. І родичі, яких розкидало по всьому світу, ностальгують за краєвидами села. Мабуть, тому вона не хочете переїжджати в місто, і чоловік у неї з Шостки, але погодився жити в селі. Фотографиня каже, що твій дім там, де тобі зручно, де є умиротворення. Не проміняє схід і захід сонця, якими милується щодня, на міську метушню.

А основний секрет у тому, говорить, щоб бажання творити йшло від серця, а не з розрахунку.

На питання, що можна порадити людині, яка хоче спробувати себе в художній фотографії, не роздумуючи, відповідає: взяти телефон чи фотоапарат і почати це робити. Ще варто, якщо дозволяє час, продумати знімок заздалегідь і лише потім натискати на кнопку. Також дуже важливо, яку емоцію передає світлина. Адже емоції – це те, заради чого ми дивимося фото.

Неделя